Бозняк Ольга Олександрівна,
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
ДОСКОНАЛІСТЬ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ ЗА РАХУНОК КОШТІВ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ
Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розробки національного законодавства з пенсійного забезпечення й нової стратегії соціального захисту, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність пенсіонерів при одночасному досягненні макроекономічної стабілізації.
Початком цієї роботи стало схвалення 5 листопада 1991 р. Верховною Радою України Закону «Про пенсійне забезпечення». З ухваленням цього Закону національна солідарна пенсійна система започаткувала свій перехід до функціонування на страхових засадах, коли у грудні 1990 р. було створено Українське відділення Пенсійного фонду СРСР, на базі якого у січні 1992 р. було створено Пенсійний фонд України. Тоді було створено незалежну від Держбюджету систему фінансових потоків, цільовим призначенням яких стало пенсійне забезпечення громадян.
Фінансування пенсійних програм відбувається відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють відносини, пов’язані з пенсійним забезпеченням громадян. Таким чином метою данної статті є аналіз досконалості стану нормативної бази пенсійного забезпечення громадян, а також її відповідність нинішньому стану економіки у країні.
Основним Законом, що регулює питання загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, є Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування ” від 09.07.2003 № 1058-ІV. Цей Закон за своїм змістом і сферою застосування є фактично нормативною основою пенсійного страхування в Україні. Даним Законом врегульовано питання сплати страхових внесків, призначення пенсій, здійснення пенсійних виплат і т. д. Цим Законом також визначено систему та порядок здійснення управління як солідарною, так і накопичувальною системою пенсійного страхування, встановлено механізми захисту пенсійних активів від знецінення, а також визначено порядок застосування інших законодавчих актів, що регулюють питання пенсійного забезпечення [3].
З прийняттям Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» встановлено розмежування джерел фінансування пенсійних виплат за різними пенсійними програмами між Державним бюджетом України та бюджетом Пенсійного фонду. Виходячи із цього, джерела формування бюджету Пенсійного фонду можна систематизувати так: власні кошти Пенсійного фонду; кошти, що надійшли із державного бюджету; кошти державних позабюджетних фондів [1].
На разі ми розглянемо нормативно-правове забезпечення Пенсійного фонду України коштами, що надходять із Державного бюджету так як, частка у бюджеті Пенсійного фонду України коштів Державного бюджету складає біля 30% щорічно. Видатки за рахунок коштів Державного бюджету України формуються відповідно до економічної структури видатків бюджетної класифікації, яка визначена Міністерством фінансів України [1].Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи визначається Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» [6]. Цим законом визначено основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Відповідно до даного закону, а саме статті 49, право на отримання пенсії як постраждалий від Чорнобильської катастрофи мають особи, віднесені до 1, 2, 3 та 4 категорій постраждалих. Пенсії таким особам, встановлюються у вигляді: державної пенсії, а також додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Щодо захисту осіб, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи існує досить велика кількість нормативно-правових та інших підзаконних актів. Проте виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру пенсій учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС застосуванню підлягають стаття 49, частина перша статті 50 та частина четверта статті 54, а також стаття 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Відповідно до статті 50 даного закону особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірах: 50%, 75% та 100 % мінімальної пенсії за віком відповідно до групи інвалідності постраждалого. Особам, віднесеним до категорії 2, 3 та 4 щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, призначається у розмірі 30%, 25% та 15% мінімальної пенсії за віком.
Необхідно зазначити, що даний Закон не виконується добровільно, лише примусово у судовому порядку. Витрати на виплату пенсій та допомоги постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи складають досить велику частку у виплаті пенсій за рахунок коштів Державного бюджету. Мабуть другою за сумою доплат до пенсій є доплата до пенсії з Державного бюджету дітям війни.
Правовий статус дітей війни, основи їх соціального захисту та гарантії щодо соціальної захищеності шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки визначаються Законом України «Про соціальний захист дітей війни». Відповідно до даного Закону, дитиною війни є особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення Другої світової війни було менше 18 років [5]. Розмір допомоги передбаченої законодавством для дітей війни передбачено у вигляді 30%-ї надбавки від розміру мінімальної пенсії.
Відповідно до статті 6 даного Закону, дітям війни до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни. Фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Необхідно зазначити, що даний Закон досить великий період не виконувався, а відповідно і державні соціальні пільги дітям війни не надавалися. Це відбулось тому, що даний закон було прийнято у 2004 році, а набрав чинності лише 1 січня 2006 року. Необхідно зазначити, що такий крок позначився ще більшою недовірою пенсіонерів до влади, адже є і такі люди, які не дочекалися цієї допомоги. На даний час цей Закон також не виконується у повній мірі. Затягнення процесу отримання допомоги дітьми війни відбувається внаслідок непослідовності дій високопосадовців, які вносять зміни до існуючих нормативних актів та видають нові, які суперечать попереднім.
Особливо контролюється державою нарахування пенсій військовослужбовцям. Відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ та деяких інших осіб, які мають право на пенсію [4].
Позитивною рисою даного закону є те, що військовослужбовці, особи, які мають право на пенсію відповідно до даного Закону та члени їх сімей одночасно мають право і вибір на різні державні пенсії. Також необхідно зазначити, що при виході на пенсію усі перелічені вище особи мають право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі визначеному чинним законодавством.
Недоліком існуючої системи пенсійного забезпечення військовослужбовців є те, що пенсії військовослужбовцям залежать від року виходу на пенсію, а не від звання чи посади. Таким чином прапорщик може отримувати більшу пенсію за полковника, що є досить не справедливо.
Необхідно також зазначити про особливості перерахунку пенсії у зв’язку із збільшенням середньої заробітної плати працівника. Даний перерахунок відбувається відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» [4], а саме статей 40-42 цього закону. Таким чином відповідно до зазначених вище статей закону, працюючий пенсіонер має право на перерахунок пенсії з метою збільшення її розміру, якщо він пропрацював повні 24 місяці.
Даний перерахунок відбувається відповідно до спільного листа Міністерства праці та соціальної політики України та Пенсійного фонду України від 11.03.2009 року №20/0/18 – 09/39, 4096/02 – 01 де зазначено, що при перерахунку пенсії застосовується показник заробітної плати в середньому на одну особу в цілому по Україні, з якої сплачено страхові внески за 2007 рік [2]. Необхідно зазначити, здійснення даного перерахунку не відбувається добровільно, лише у судовому порядку, тобто примусово.
Отже, з вище викладеного можна зробити висновок, що фінансування виплати пенсій окремим категоріям громадян відбувається відповідно до великої кількості законів та нормативних актів. Необхідно зазначити, що нормативна база щодо пенсійного забезпечення громадян є не досить досконалою. Так як більшість виплат по пенсійним програмам окремих категорій громадян відбувається у примусовому, а не добровільному порядку. Також необхідно сказати і про суперечності, які спостерігаються між деякими нормативно-правовими актами.
Список використаних джерел
1. Б.О. Зайчук, О.Б. Зарудний, С.Б. Березіна, В.Т. Александров, С.М. Недбаєва. Пенсійний фонд України. Організаційно-правові та соціально-економічні засади функціонування. – Київ: «АВТ», 2006. – 1056 с.
2. Лист Міністерства праці та соціальної політики України та Пенсійного фонду України від 11.03.2009 року №20/0/18 – 09/39, 4096/02 – 01.
3. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 09.07.2003р. №1058-IV зі змінами та доповненнями.
4. Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб: Закон України від 9.04.1992р. N 2262-XI зі змінами та доповненнями
5. Про соціальний захист дітей війни: Закон України від 18.12.2004р. № 2195-IV зі змінами та доповненнями.
6. Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи: Закону України від 28.02.1991р. N 797-XII зі змінами та доповненнями.
Зубишена Ольга Вікторівна
студентка група ДФ-32д
Вінницький торговельно-економічний інститут
Київського національного торговельно-економічного університету
ПРАВОВИЙ СТАТУС НБУ, ЯК ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
ПРАВОВИЙ СТАТУС НБУ, ЯК ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
Становлення в Україні відносно розвиненої ринкової системи можливе лише за умови реалізації ефективної економічної стратегії. Особливої ваги набуває потреба ретельного опрацювання засобів економічної стратегії, що застосовується в реалізації управління та регулювання фінансово-кредитної системи. Саме це викликає необхідність дослідження в Україні тенденцій правового регулювання банківської системи, та НБУ як найбільш важливої її складової.
Мета. Визначити правовий статус НБУ, дослідити основні правові функції та юридичні особливості діяльності Національного Банку як центрального банку України, виділити основні права та заборони щодо виконання НБУ своїх функцій.
Питання діяльності та функцій НБУ саме в правовій науці досліджується лише впродовж кількох останніх років ученими фінансового та банківського права. Грунтовно вони розроблялися Л.Вороновою, І.Заверухою, Є.Кармановим, О.Костюченком, О.Орлюк, Г.Тосуняном на ін.
Кожен елемент банківської системи України має визначені чинним законодавством України функції та повноваження. В цілому банківська система України покликана забезпечити грошовий обіг країни. З юридичного погляду правовий статус НБУ формулюється на кількох рівнях: конституційному, законодавчому і підзаконному. На конституційному рівні це — відповідні статті Конституції України, на законодавчому рівні — Закон України «Про Національний банк України», на підзаконному — акти НБУ, які закріплюють правове положення окремих підрозділів і служб центрального банку.
Правовий статус Національного банку України визначений, в першу чергу, Конституцією України та Законом України “Про Національний банк України”.
Згідно зі статтею 99 Конституції України Національний банк України є центральним банком України, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. У цьому визначенні закріплена подвійна правова природа Національного банку України: з однієї сторони, він є центральним банком, тобто, банківською установою, яка має право здійснювати певні банківські операції у порядку, визначеному банківським законодавством, а з іншої сторони — особливим органом державного управління.
Національний банк України є органом зі спеціальним статусом. Це означає, що він не відноситься до жодної гілки влади. Така особливість правового статусу НБУ зумовлена, в першу чергу, його основною функцією — забезпеченням стабільності гривні. Для виконання цієї функції Національний банк повинен бути наділений певною самостійністю та незалежністю від інших органів державної влади.
Керівними органами НБУ є Рада НБУ та Правління НБУ.
Рада НБУ складається з 14 осіб, сім з яких призначає Президент України, сім Верховна Рада України. До складу Ради НБУ входить голова НБУ за посадою. Строк повноважень членів Ради НБУ становить 7 років, крім Голови НБУ, який входить до Ради НБУ на строк здійснення ним повноважень за посадою. Члени Ради НБУ здійснюють свої функції на громадських засадах.
Національний банк України підзвітний Президенту України і Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Підзвітність означає:
1. Призначення на посаду та звільнення з посади голови НБУ, членів Ради НБУ;
2. Доповідь Голови НБУ Верховній Раді України про діяльність НБУ;
3. Надання Президентові України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.
НБУ має як визначені права так і заборони на діяльність стосовно виконання своїх функцій.
Національний банк України має право на:
1. Здійснювати всі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності);
2. Вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначати питання, за якими мають бути прийняті рішення;
3. Брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банків та інших фінансово-кредитних установ з правом дорадчого голосу;
4. Отримувати висновки незалежних аудиторів;
5. Вживати заходи впливу.
Відповідно до ст. 71 Закону України «Про Національний банк України» Національному банку України забороняється:
1. Бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ;
2. Здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов’язані із забезпеченням діяльності НБУ та його установ;
3. Здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає функціям НБУ.
Правовий статус НБУ має комплексний характер. Він складається з конституційної правосуб’єктності та галузевих статусів. Оскільки НБУ є юридичною особою, він виступає суб’єктом цивільно-правових відносин. Разом з тим для виконання публічних функцій він наділений владними розпорядчими повноваженнями, що не притаманно цивільному праву.
В даній роботі вдалося визначити правовий статус НБУ, дослідити основні правові функції та юридичні особливості діяльності Національного Банку як центрального банку України, виділити основні права та заборони щодо виконання НБУ своїх функцій.
Список використаних джерел
1. Конституція України.
2. ЗУ «Про Національний Банк України» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 29, ст. 238 Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України)
3. Воронова Л.К. Фінансове право України Підручник. — К.: Прецедент; Моя книга, 2006. - 448 с.
4. НБУ як орган регулювання фінансово-кредитними установами// Економіка і держава. – 2008. - №6. – с.10-12.
5. Юридичні особливості діяльності НБУ з управління грошовими коштами// Підприємство, господарство і право. – 2006. - №4. – ст. 119-120.
Никипорець Дарина Серіївна
студентка IV курсу
спеціальності «Менеджмент ЗЕД»
Інституту менеджменту та фінансів при
Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
Державне управління національною економікою в умовах глобаліЗАЦІЙНИХ ЗРУШЕНЬ
Глобалізація стала невід'ємною тенденцією сучасного світу, його синонімом. Вона охоплює всі сфери суспільної життєдіяльності, в тому числі й економічну та висуває перед національними економіками дедалі складніші завдання.
В останні 15 років у світі надзвичайно інтенсивно розвивається глобалізація, прискорено зростають масштаби світової торгівлі та інші процеси міжнародного обміну, світова економіка стає більш інтегрованою і відкритою [4, с.15]. Основними параметрами глобалізації є зближення різних країн світу (інфраструктура, виробництво і споживання, принцип маркетингу), а також процес глобалізації ринків капіталу, коли національні ринки зі значними за обсягом операціями між країнами поєднуються в єдиний глобальний ринок капіталів [1, с.58-60].
Вивчення особливостей сучасних глобалізаційних процесів надасть можливості визначити слабкі місця та перспективи подальшого розвитку національної економіки у єдиному світовому просторі.
З одного боку, процес фінансової глобалізації створює багато економічних переваг (таких, як загальне зростання рівня свободи для підприємництва, стимулювання вільного руху капіталів, прискорення економічного зростання, збільшення обсягу інвестицій тощо), а з іншого – продукує нові загрози для економічної безпеки (з причини посилення нерівності між країнами, загального зростання складності та нестабільності фінансових ринків, а також можливості швидкого поширення кризових явищ між країнами), підвищуючи нестабільність національних економічних і фінансових систем та їх залежність від загальносвітового фінансового ринку [3].
Через це в системі державного управління повинен бути налагоджений механізм державного моніторингу та регулювання процесів взаємодії національної економіки зі світовою шляхом глобалізаційних явищ.
Сучасна економічна ситуація у світовому господарстві потребує відповідного управління державою. Можна виділити основні акценти управління національними економіками деяких країн світу (табл. 1) [2, с. 371].
Таблиця 1
Основні акценти управління національними економіками провідних країн світу[3].
Держава | Спрямованість держави | Рушійна сила управління | Акценти державного регулювання |
США, Голландія | Свобода підприємництва | Закон, суспільство | Інфраструктура |
Німеччина | Соціальна орієнтація | Уряд | Податки |
Данія, Іспанія | Професійність та лібералізація влади | Особистість | Галузева політика |
Японія, Північна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур | Жорстка дисципліна та перерозподіл ресурсів | Традиції | Ресурси |
Україна | Податковий вплив | Олігархічні інтереси | Все |
Відповідно до наведених груп країн можна відокремити власне вплив чи проблеми протистояння глобалізації окремої національної економіки. Економіка США найбільш відкрита до глобалізаційних процесів, бо має сильний економічний базис і може поширити свій вплив на країни інших континентів.
Основними важелями глобалізаційних процесів вважають перш за все розвиток світової інституціональної інфраструктури як гаранта створення умов для вільного підприємництва. Дещо інша спрямованість у країн «азіатських тигрів», які вбачають не лише розширення ринків збуту та обміну інформацією, але й полегшення доступу до основних видів ресурсів, нестачу яких ці країни компенсували з моменту початку процесів світового розподілу праці, але ці країни, так як і країни ісламського світу, мають особливості менталітету, що не дозволяють уніфікувати всі види відносин між країнами.
Європейські, особливо скандинавські країни довгий час проводили політику соціально-орієнтованої економіки, що передбачає соціальні гарантії саме громадянам окремо визначеної країни, що в свою чергу породжує суперечності створення єдиного економічного та географічного простору.
Якщо говорити про Україну, то державне управління економікою України все ще знаходиться у пошуковій стадії щодо ефективної моделі управління не лише розвитком країни окремо, але й її як суб’єкта світової економіки та активного учасника глобалізаційних процесів [3].
Характерною особливістю державного управління економікою України є нетотожність політичного та стратегічного вектору розвитку в інтегрованій спільноті. Це утворює з України велику «чорну скриньку», що стає на заваді розвитку інвестиційної привабливості України, а це найбільш важливий важіль участі та регулювання глобалізаційних процесів на державному рівні.
Основні напрями державного управління та формування національних стратегій продиктовані умовами глобалізації, тобто політика держав повинна бути спрямована на боротьбу з негативними та використання позитивних наслідків глобалізації [3].
Отже, одне з основних завдань держави за умов фінансової глобалізації – ефективне використання переваг від інтеграції до глобального фінансового ринку та одночасне обмеження наслідків такої інтеграції. Для цього потрібний не тільки ґрунтовний аналіз процесів на глобальному фінансовому ринку, а й ефективне прогнозування тенденцій подальшого функціонування цього ринку та його впливу на національні фінансові ринки.
Регулювання процесів глобалізації має спиратися на регулятивну функцію національних держав та міжнародні економічні інститути, які мають координувати регулятивну діяльність національних держав.
Список використаних джерел:
1.Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації //Монографія– К.: КНЕУ, 2004.- с.275.
2.Національна економіка: підручник / за ред. проф., к.е.н. П.В. Круша. – К.: Каравела; Піча Ю.В., 2008. – с.416
4.ФіліпенкоА.С. Глобальні форми економічного розвитку. Історія і сучасність. - Київ: Знання, 2007. - с. 670.
Підмогильний Олександр Олександрович,
аспірант Класичного приватного університету,
м. Запоріжжя.
УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВИХ ЗАСАД РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ
З моменту прийняття першої редакції Закону України „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” національне законодавство, що регулює суспільні відносини у сфері державних закупівель, знаходиться у стані постійного реформування та змін.
Так, протягом цих одинадцяти років крім зазначеного Закону, дана сфера у різний час була врегульована й відповідними постановами Кабінету Міністрів, до яких майже щомісячно вносились зміни та доповнення, що не сприяло стабільному функціонуванню всієї системи державних торгів.
У липні 2010 року набув чинності новий Закон України «Про здійснення державних закупівель” (далі по тексту – Закон), що підготовлений з врахуванням чисельних зауважень міжнародних експертів, Світового банку та Європейського співтовариства. Попри це, за рік, що минув з початку його існування, набули актуальності проблемні питання, що потребують як найскорішого законодавчого врегулювання.
При цьому, удосконалення нормативних засад у сфері державних закупівель повинно проводитись системно, охоплюючи всю структуру правових засад регулювання прок’юременту.
Так, до структури правових засад регулювання державних закупівель в України відносяться:
1) Основний нормативно – правовий акт, що регулює державні закупівлі в Україні – Закон України „Про здійснення державних закупівель”;
2) Інші закони, що регулюють окремі аспекти закупівельної діяльності:
- „Про державне оборонне замовлення”;
- „Про державний матеріальний резерв”;
- „Про поставки продукції для державних потреб”;
3) Кодекси:
- Бюджетний кодекс України;
- Господарський кодекс України;
- Цивільний кодекс України;
- Кодекс України про адміністративні правопорушення;
4) Постанови Кабінету Міністрів України;
5) Накази та роз’яснення Уповноваженого органу – Міністерства економіки України;
6) Накази, листи, роз’яснення інших органів державного нагляду (контролю) сфери державних закупівель – Державного казначейства України, Антимонопольного комітету України, Держкомстату, ГоловКРУ України, Рахункової палати України, Міністерства фінансів України;
7) Відомчі накази, розпорядження, роз’яснення міністерств, відомств, територіальних органів державної влади.
Слід зазначити, що прийняття Закону не призвело до зменшення порушень при проведенні закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Так, за статистичними даними Державної контрольно – ревізійної служби в Україні в 2010 році лише на підприємствах, що входять до сфери впливу Міністерства промислової політики України виявлено фактів зловживань в розмірі більше ніж 1,3 млрд. грн., з яких левова частка – 200 млн. припадає на сферу держзакупівель.
Отже, застосування до порушників тендерного законодавства лише адміністративного законодавства у вигляді штрафних санкцій є архаїчним явищем, оскільки не відповідає реаліям сьогодення. Враховуючи суспільно небезпеку та резонанс, що несуть за собою зловживання у сфері держзакупівель, потрібно вирішити питання щодо встановлення міри відповідальності за серйозні порушення на рівні Кримінального кодексу України.
Незрозумілою є й практика поширення неконкурентної процедури торгів – закупівлі у одного учасника, що спотворює саме поняття прозорості та відкритості проведення торгів, рівності їх учасників.
На думку автора, застосування зазначеної процедури можливе лише за окремим рішенням уряду та тільки у випадку виникнення термінової потреби в товарах, роботах чи послугах, в тому числі необхідних для оперативної негайної ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, обмежених у часі та непідконтрольних замовнику, яких не можна було уникнути.
Наразі редакція Закону взагалі не містить поняття „електронні закупівлі”. Однак, європейський досвід державних закупівель прямо вказує на креативність зазначеного механізму для здійснення прозорих державних закупівель. З успіхом електронні торги впровадили Данія, Норвегія, Фінляндія, Росія, Біларусь, Казахстан. Законодавче закріплення поняття «державні електронні закупівлі» у Законі – це перший та головний етап їх впровадження у сферу прок’юременту.
Практика проведення замовників торгів за останній рік також засвідчила необхідність внесення змін до статті 10 Закону щодо оптимізації кількості документів, що підлягають оприлюдненню у зв’язку з їх значною та невиправданою кількістю.
Викликає занепокоєння й досить суворі вимоги Розділу ІХ „Договір про закупівлю”. Так, частина 5 статті 40 передбачає заборону на внесення змін до укладеного договору до повного виконання зобов’язань сторонами, крім випадків зменшення обсягів закупівлі та ціни договору про закупівлю. Проте, на сьогодні в Україні внаслідок інфляційних процесів йде постійно зростання ціни на соціально значущі товари – паливо, продукти харчування, медикаменти, тощо. У цьому випадку постачальники вимушені будуть відмовлятися від виконання угод з фінансових причин, що призведе до кризи в діяльності, передусім, бюджетних установ – медичних закладів, дитячих навчальних закладів, інших об’єктів соціальної спрямованості, тощо.
Отже, запровадження у законодавстві підстав для коригування договору про закупівлю стане змістовною відповіддю фінансовим негараздам сьогодення, що не суперечить договірним відносинам, врегульованим нормами Господарського та Цивільного кодексу України.
Разом з внесенням змін та доповнень до Закону, чекають на прийняття й ряд інших нормативних актів. Зокрема, до цієї пори Уповноваженим органом не прийнято порядок проходження навчання (підвищення кваліфікації) членів комітетів з конкурсних торгів, що впливає на рівень обізнаності останніх та стан здійснення державних закупівель в Україні в цілому.
На рівні уряду необхідно прийняти Методику визначення збитків у разі скоєння порушень у сфері державних закупівель, аналоги якої існують практично у всіх розвинутих європейських країнах.
Таким чином, процес удосконалення правових засад регулювання державних закупівель досить триваючий та системний. Проте, комплексний підхід до усунення прогалин національного законодавства у сфері прок’юременту, приведення його у відповідність до законодавства ЄС дасть змогу зробити державні закупівлі в Україні максимально економними та ефективними, конкурентними, відкритими та прозорими.
Список використаних джерел:
1. Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22.02.2000 № 1490-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
2. Закон України «Про здійснення державних закупівель» від 01.06.2010 № 2289-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
3. Постанова Кабінету Міністрів України від 28.03.2008 № 274 „Про затвердження Тимчасового положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
4. Постанова Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 № 921 „Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
5. Результати контрольно-ревізійної роботи органів державної контрольно-ревізійної служби в Україні за 2010 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.dkrs.gov.ua.
Ромат Тетяна Євгенівна
Аспірант кафедри права і законотворчого процесу
Національної академії державного управління
при Президентові України
МІЖНАРОДНІ СТИМУЛИ ДЛЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
Без належного захисту прав інтелектуальної власності всередині країни є неможливим і міжнародне співробітництво у галузях, пов’язаних з правами інтелектуальної власності. Міжнародні та іноземні структури, що співпрацюють із нашою державою в напрямку захисту інтелектуальної власності мають мету – досягнення належного рівня захисту об’єктів інтелектуальної власності на території України. Перш за все це продиктовано тим, що держави-члени міжнародних організацій, державні органи зарубіжних країн, недержавні асоціації, тощо, піклуються про суб’єктів підприємницької діяльності іноземного походження, які ведуть свою діяльність на території України. Для них важливим є те, щоб при виході на ринок України, об’єкти інтелектуальної власності були належним чином захищені.
Світові стандарти захисту інтелектуальної власності будуються на наданні єдиного правового режиму щодо об’єктів інтелектуальної власності як для громадян певної держави, так і для іноземних громадян (принцип взаємності). В цьому простежується співпадіння інтересів як національних, так і закордонних учасників такої співпраці, що набуває особливої актуальності в умовах розбудови вітчизняної системи захисту інтелектуальної власності. Зацікавленість у результаті дає підстави для контролю за виконанням обов’язків українською стороною іноземними контрагентами угод щодо захисту інтелектуальної власності.
Організації та інституції із якими співпрацює Україна на міжнародному рівні в рамках захисту інтелектуальної власності різняться за своїм статусом. Так, до них відносяться як міжнародні урядові організації, так і міжнародні неурядові та громадські організації, а також, регіональні урядові організації, уряди та окремі органи держав світу. Незалежно від статусу інституції, таке співробітництво зазвичай дає позитивний результат, що проявляється в обміні досвідом, наданні технічної, правової або матеріальної допомоги. Це допомагає розробці більш досконалої нормативно-законодавчої бази, інституційному розвитку захисту інтелектуальної власності, налагодженні координації між органами, які виконуються функцію захисту інтелектуальної власності в середині країни, а також сприяє співпраці національних органів із органами закордонних країн. Окремим важливим напрямком міжнародного співробітництва є проведення спільних заходів, освітніх семінарів, конференцій, симпозіумів та обговорень, які сприяють порозумінню та є інструментами для підвищення кваліфікаційного рівня працівників сфери захисту інтелектуальної власності.
Найбільший вплив на національну сферу захисту інтелектуальної власності мають такі міжнародні структури:
- Світова Організація Торгівлі;
- структури Європейського Союзу (Європейська комісія, Європейська асоціація вільної торгівлі);
- Всесвітня організація інтелектуальної власності.
Приєднання до міжнародної системи захисту прав інтелектуальної власності набуває особливого сенсу у зв’язку із прагненням України до інтеграції в Європейські структури. При аналізі Звітів та доповідей Європейського союзу стосовно співпраці з Україною, можна зрозуміти, що недостатній захист інтелектуальної власності є однією із причин того, що між нашою державою і ЄС досі не підписано Угоди «Про зону вільної торгівлі», Угоди про асоціацію, а також того, що України немає навіть серед потенційних претендентів на вступ до Європейського Союзу. Європейський Союз слідкує за виконанням Україною зобов’язань щодо вдосконалення захисту прав на інтелектуальну власність і забезпечення рівня захисту, аналогічного до існуючого в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання таких прав (відповідно до ст. 50 та Додатку ІІІ УПС) [1, с.415].
Двосторонні відносини між ВОІВ та Україною ґрунтуються на Програмі співробітництва між Кабінетом Міністрів України та Всесвітньою організацією інтелектуальної власності на 2010 – 2012 роки, яка передбачає комплекс заходів щодо експертної підтримки розвитку законодавчої бази в сфері інтелектуальної власності в Україні з боку ВОІВ, та обміну досвідом шляхом проведення семінарів (зокрема, щодо роз’яснення положень міжнародних договорів ВОІВ), та навчальних візитів українських експертів з інтелектуальної власності до ВОІВ. У цілому на сьогодні Україна є учасницею 18 договорів із різних аспектів інтелектуальної власності які адмініструє Всесвітня організація інтелектуальної власності. Слід, однак, зазначити, що міжнародні договори ВОІВ носять характер м’якого права (soft law), тобто є не імперативними, а рекомендаційними документами, ними не передбачено санкцій за невиконання зобов’язань.
До 1994 року міжнародному співтовариству бракувало єдиного джерела зобов’язань і норм із питань інтелектуальної власності, доки на Уругвайських перемовинах щодо загальної угоди з тарифів та торгівлі не було засновано Світову Організацію Торгівлі та не досягнуто угоди про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі – Угода ТРІПС) [2]. Україна є членом СОТ з 2008 року. Угода ТРІПС доповнює розроблені ВОІВ угоди щодо захисту прав інтелектуальної власності. Важливою рисою ТРІПС є те, що закладений конвенціями ВОІВ стандартний захист тримав правовий статус [3, с.13].
Також важливими є відносини із:
1) міжнародними організаціями «загальної компетенції»:
- Міжнародна організація зі стандартизації;
- ЮНЕСКО;
- Міжнародна організація праці.
2) міжнародними урядовими організаціями з питань захисту інтелектуальної власності (за конкретними напрямами та окремими об’єктами):
- Бернський союз із охорони літературних і художніх творів;
- Гаазький союз із депонування промислових зразків;
- Європейське патентне відомство;
- Союз із охорони промислової власності;
- Міжнародний союз патентної кооперації;
- Міжнародний союз із охорони нових сортів рослин;
- Мадридський союз міжнародної реєстрації знаків.
3) міжнародними неурядовими та громадськими організаціями з питань захисту інтелектуальної власності в окремих професійних сферах:
- Коаліція захисту прав інтелектуальної власності (CIPR);
- Міжнародна асоціація власників товарних знаків (INTA);
- Міжнародний Альянс інтелектуальної власності;
- Міжнародною федерацією фонографічної промисловості (IFPI).
- Міжнародна конфедерація товариств авторів і композиторів;
- Міжнародне бюро товариств із забезпечення охорони авторських прав на запис і механічне відтворення творів, тощо.
Однак, незважаючи на посилення міжнародної співпраці за останні два десятиріччя, яке часто супроводжувалося матеріальною та консультаційною допомогою, досі не можна казати про результативність системи захисту інтелектуальної власності в Україні. Так, за минулий рік, змінився статус України в «Списку 301» Міжнародного Альянсу інтелектуальної власності. За рекомендаціями на 2011 рік наша країна знову попала до категорії «країн пріоритетного спостереження». Це означає водночас і те, що стан захисту інтелектуальної власності в Україні за минулий рік об’єктивно погіршився, і те, що цей сигнал може бути негативно сприйнятий потенційними інвесторами, міжнародною спільнотою, тощо.
Вочевидь, таке погіршення умов захисту спричинено внутрішніми умовами. Для зарубіжних сторін це означає невиконання певних умов міжнародних або двосторонніх угод, що неминуче потягне за собою накладання прямих, або непрямих санкцій відносно України. Санкції можуть проявлятися в різних видах – обмеження фінансування та інвестицій в економіку, гальмування інтеграційних процесів, прямі санкції (штрафи).
Слід зазначити, що основні претензії з боку Європейського Союзу, міжнародних організацій та інституцій викликає в Україні не власне законодавство, а ефективність його реалізації, реальні дії із припинення піратства, створення ефективної судової системи. Тобто, ефективно діючі організації колективного управління правами авторів; досвід судів у розгляді суперечок у сфері інтелектуальної власності, а також наявність спеціалізованих судів; надійність охоронних документів, якість проведення патентної експертизи; відкритий доступ до патентної інформації; ефективна система збору авторської винагороди і традиції її перерахування; високий професійний рівень укладання ліцензійних та інших договорів на використання, передачу прав інтелектуальної власності; наявність судової практики забезпечення позовів і доказів; теорія та практика визначення розміру збитків при порушенні майнових прав; моніторинг поширення піратської продукції; належний досвід правоохоронних органів у припиненні масових порушень прав інтелектуальної власності; існування правової культури населення тощо [4]. З огляду на це перед державою постає необхідність виходу на новий рівень, як у співпраці, так і у виконанні міжнародно-правових зобов'язань.
Список літератури
1. Закон України «Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1994. – № 46
2. Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights (TRIPS Agreement) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wto.org/english/docs_e/legal_e/27-trips_01_e.htm
3. Система світової торгівлі: Практичний посібник . 2-ге видання / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2002. – 348 с.
4. Капіца Ю. Стан та напрями адаптації законодавства України у сфері охорони інтелектуальної власності до законодавства ЄС. // Юридична газета. – 2006. – №8 (68).
Сердінова Анна Сергіївна,
аспірант, Національний гірничий університет
ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗВЕДЕНОЇ ЗВІТНОСТІ ПОДАТКОВИХ ОРГАНІВ ЩОДО СУМ НАДАНИХ ПОДАТКОВИХ ПІЛЬГ
Формуванню оптимальної системи податкових пільг на державному рівні передує аналіз та оцінка впливу податкових пільг на економічне зростання, визначення рівня узгодженості між діючими і запланованими до введення податковими пільгами та існуючою ринковою кон’юнктурою, що склалася в державі, а також визначення кількісних критеріїв оптимальності податкових пільг з позицій комплексної оцінки їх результативності, економічної та соціальної ефективності.
Сучасна система статистичного та податкового обліку сум наданих податкових пільг має ряд недоліків. Їх облік ведеться за видами податків, за цільовим призначенням та за сумою випадаючих доходів бюджету. Проте, дана система моніторингу податкових пільг не дає відповіді на такі важливі питання: на які саме види діяльності та на які види активів спрямовані пільги, організації яких форм власності можуть користуватись тими чи іншими видами податкових пільг та на які форми активів поширюються податкові пільги. Політика надання податкових пільг повинна також біти цілком узгоджена з пріоритетними напрямками соціально-економічного розвитку країни. Тому існуюча сьогодні технологію моніторингу сум наданих податкових пільг є дуже примітивною і недосконалою. ЇЇ треба розширити та впровадити аналіз податкових пільг за галузями народного господарства або видами економічної діяльності.
Для того, щоб зробити можливим проведення повноцінного статистичного та податкового обліку усіх податкових пільг, що надаються платникам податків, треба вдосконалити чинну кодифікацію податкових пільг, що надається згідно «Довідника пільг». Наразі код кожної пільги складається з восьми знаків, перші чотири відповідають коду податку бюджетної класифікації, останні чотири -- порядковий номер пільг по даному платежу. Ми пропонуємо провести повидову кодифікацію усіх податкових пільг, що надаються платникам податків за наступними критеріями:
- вид податку або збору, за яким надається пільга (податок на прибуток підприємств, податок з доходів громадян та ін.);
- цільова спрямованість податкового регулювання (мета надання податкової пільги: соціальна, економічна: інвестиційна, інноваційна, виробнича);
- вид економічної діяльності (секція – обробна промисловість, підсекція -- харчова промисловість та перероблення сільськогосподарської продукції);
- отримувачі податкових пільг (організації, індивідуальні підприємці, фізичні особи, які на займаються підприємницькою діяльністю);
Розрядність коду податкових пільг повинна охоплювати усі зазначені вище критерії, а сам код -- бути простим та доступним для розуміння платниками податків. Зміст коду необхідно прийняти і затвердити на державному рівні.
Структура коду податкової пільги, розроблена нами, складається з 12 розрядів (див. рис. 1).
J | J | J | J | U | W | I | I | Z | Z | Z | Z |
Рис. 1 Код податкової пільги
Розряди:
JJJJ – код податку бюдждетної класифікації [1]:
1102 – податок на прибуток
1401 – податок на додану вартість
U – цільова спрямованість податкового регулювання (може приймати значення 1,2,3 та 4), де
1 – соціальна;
2 – інвестиційна;
3 – інноваційна;
4 – виробнича.
W – отримувач податкової пільги (може приймати значення 1 та 2), де
1 – юридична особа;
2 – фізична особа.
II – вид економічної діяльності [2]:
D – обробна промисловість;
DA – харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів.
ZZZZ – номер за порядком певної податкової пільги.
Наприклад, код податкової пільги 110224DF0032 означає:
1102 – пільга надається по податку на прибуток
4 – має виробничу сприямованість
DF – надається підприємствам секції D – обробна промисловість, підсекції DF -- виробництвококсу, продуктів нафто перероблення та ядерного палива.
0032 – пільга, яка дозволяє не включаютидо валового доходу кошти або майно, що надходять у вигляді міжнародної технічної допомоги, яка надається іншими державами відповідно до міжнародних угод, що набрали чинність у встановленому законодавством порядку.
Кодифікація податкових пільг дозволить створити повний реєстр податкових пільг, а також, в свою чергу, простежити зміни та виявити основні тенденції пільгового оподаткування, а, як наслідок, і в податковій політиці самої держави. Якісний моніторинг пільг на основі реєстру допоможе виявити та ліквідувати „неефективні” податкові пільги.
Крім того, кодифікація податкових пільг спростить оцінку податкових надходжень при розробці бюджету на наступний фінансовий рік. Для того, щоб забезпечити відображення інформації про надані податкові пільги та її систематизацію у облікових реєстрах податкових органів необхідно внести зміни у систему АІС „Податки”, додавши до карток особових рахунків платників податків поля, в яких буде відображатись інформація про недоотримані суми податку у зв’язку з використанням податкових пільг. Кодифікація податкових пільг дозволить за допомогою сортування та фільтрації даних автоматично формувати зведені звіти по наданим податковим пільгам за будь-якою з наведених вище ознак: вид податку, мета податкової пільги, отримувач та ін. Крім того, враховуючи те, що при постановці на облік у податкових органах, а також при заповненні податкових декларацій платником податків вказуюється вид його діяльності у відповідності з КВЕД [2], за допомогою фільтрації можна отримати достовірні дані про суми наданих податкових пільг платникам податків за галузями економіки (видами економічної діяльності), що також дозволить зробити певні висновки про правильність вибору основних пріоритетів політики соціально-економічного розвитку країни, а також про результативність та цільове призначення обраних методів податкового стимулювання.
Отже, як вже відмічалось, ми вважаємо одним із суттєвих недоліків системи обліку податкових пільг відсутність налагодженого статистичного та податкового механізму, який би дозволив здійснювати якісний моніторинг ефективності та доцільності надання податкових пільг, що надаються державою, а також оцінювати ступінь впливу податкових пільг, які мають певне цільове призначення на відповідні показники соціально-економічного розвитку країни.
Список використаних джерел:
1. Наказ Міністерства Фінансів України від 27 грудня 2001 р. N 604 «Про бюджетну класифікацію та її застосування» [Електронний ресурс] / Правові системи НАУ. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=v0604201-01
2. Наказ Держстандарту України від 22 жовтня 1996 р. N 441 «Про затвердження класифікатора видів економічної діяльності» [Електронний ресурс] / Правові системи НАУ. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=v0441217-96
Царьов Юрій Олександрович
к. психол. наук, с.н.с., професор кафедри
Національної Академії Державної
прикордонної служби України
ім. Б. Хмельницького
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
У СФЕРІ ДОГОВІРНО-ПРАВОВОГО ОФОРМЛЕННЯ
МОРСЬКИХ КОРДОНІВ УКРАЇНИ
Проблема делімітації морських просторів, територіальних морів і виключних (морських) економічних зон та континентальних шельфів має складний, багатосторонній характер. Сьогодні у світовій практиці міжнародного права існують дуже суперечливі підходи до питань розмежування морських кордонів, яка більшість з них залишаються не оформленими у правовому відношенні протягом тривалого часу. Практично третина міжнародних спорів, що знаходяться на розгляді в Міжнародному суді ООН в Гаазі, пов’язані з делімітацією морських просторів. У Азово-Чорноморському регіоні проблема розмежування морських просторів найгостріше встала в дев’яностих роках минулого сторіччя з розпадом Радянського Союзу.
Державна територія в широкому сенсі – територія, що належить певній державі. Від території інших держав Державна територія визначається державним кордоном. До складу Державної території входять: суша (материкова частина держави з анклавами та острови); територіальні води (прибережна смуга моря певної ширини); надра у межах технічної досяжності й повітряний простір[1].
Як свідчить аналіз у сфері національної безпеки, на сьогодні найбільш гостро стоїть питання щодо правого оформлення морського кордону між Україною і Російською Федерацією. Відповідно цього питання потребує консолідація зусиль політиків, науковців в галузі державного управління та міжнародного права, державних діячів та всіх причетних до процесу договірно-правового оформлення державного кордону України. Вкрай необхідним на сьогодні є запровадження єдиної державної стратегії з метою завершення договірно-правового оформлення державного кордону України, у тому числі і його морської ділянки протяжність якої складає 1355 кілометрів.
В новітній історії України вперше делімітація виключних (морських) економічних зон і континентальних шельфів була проведена між Україною і Турецькою Республікою. Це відбулося шляхом підтвердження нотами зовнішньополітичних відомств обох держав лінії розмежування, що була визначена в Угоді між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом Турецької Республіки про розмежування континентального шельфу між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Турецькою Республікою в Чорному морі.
Тривалий час залишалось неврегульованим питання щодо розмежування морських просторів, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони між Україною і Румунією у північно-західній частині Чорного моря. Основні суперечки Сторін у переговорному процесі стосувались статусу острова Зміїний, що знаходиться в північно-західній частині Чорного моря і розташовується напроти дельти ріки Дунай. 3 лютого 2009 року питання делімітації морських просторів України та Румунії у Чорному морі було врегульовано рішенням Міжнародного суду ООН. [2].
Протягом тривалого часу не має позитивних зрушень з питань делімітації морської ділянки українсько-російського державного кордону, протяжністю 321 кілометр. Делімітацію морської ділянки україно-російського кордону не проведено. Положеннями статті 5 Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон визначено: «…врегулювання питань, що стосуються спільних морських просторів, здійснюється за домовленістю між Договірними сторонами відповідно до норм міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав» [3]. Динаміка переговорного процесу свідчить, що найбільші розбіжності делегацій виникають у питанні визнання адміністративного кордону між колишніми УРСР та РФСР державним кордоном між Україною і Російською Федерацією.
Неврегульованість питань розмежування Керченської протоки призводить до серйозної загрози безпеки судноплавства у акваторії. Як відомо, протяжність Керченської протоки складає 49 кілометрів, а її ширина близько 4 кілометрів. Протока є єдиним природним виходом з Азовського моря. В акваторії існує велика кількість природних відмілин та інших навігаційних небезпек, які роблять протоку в окремих місцях дуже вузькою та мілководною та створюють небезпеку судноплавства. Особливо це стосується районів мисів Такіль і Панагія, острову Коса Тузла та акваторії південно-західніше мису Єнікале. Велика кількість небезпек судноплавства знаходиться також у Керч-Єнікальському каналі.
Принциповим також є питання визначення меж суверенних прав України і Росії в Чорному морі з метою розвідки і розробки ресурсів морського дна та живих ресурсів виключної (морської) економічної зони України. Українська сторона наполягає на розмежуванні територіальних морів, континентального шельфу та виключних (морських) економічних зон України та Російської Федерації у Чорному морі на основі визнаного у міжнародному праві принципу побудови серединної лінії. На сьогодні триває експертне опрацювання технічних питань, пов’язаних з визначенням проекту лінії розмежування територіальних морів, континентального шельфу та виключних (морських) економічних зон України та Російської Федерації. У форматі переговорного процесу з питань Азово-Керченського врегулювання триває копітка робота з підготовки проектів нормативно-правових документів.
Спільно з російською стороною опрацьовуються такі проекти міжурядових угод:
1) про співробітництво у галузі судноплавства в акваторіях Азовського моря і Керченській протоці.
2) про захист морського середовища і екологічної безпеки в Азовському і Чорному морях, а також у Керченській протоці.
3) про співробітництво у галузі рибного господарства.
Сторонами визнано за необхідне завершити найближчим часом остаточного узгодження проектів вищезазначених нормативних документів та підготовки їх до підписання.
Зазначимо, що врегулювання питань щодо розмежування морського кордону між Україною і Російською Федерацією допоможе зняти низку економічних і політичних проблем у взаємостосунках двох країн, а саме: сприятиме покращенню екологічної обстановки, протидії браконьєрській та іншій протиправній діяльності в акваторії, слугуватиме покращенню міжнародного іміджу обох держав.
На міждержавному рівні україно-російських взаємовідносин потрібно визначити, що основними пріоритетами в питаннях Азово-Керченського врегулювання мають стати принципи дотримання суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та взаємної поваги. На нашу думку, врегулювання питань договірно-правового оформлення в Азово-Керченській акваторії зумовлює прийняття для України комплексних державно-управлінських заходів у зовнішньополітичній та внутрішньополітичних сферах.
Державно-управлінські заходи у зовнішньополітичні сфері:
1) українською стороною мають бути забезпечені відповідні міжнародні гарантії безпеки судноплавства для військових та невійськових суден, що прямують під прапором Російської Федерації Керч-Єнікальським каналом. Наша держава має забезпечити єдині правила проходу для українських та російських кораблів Керч-Єнікальським каналом.
2) важливим є питання прискорення науково-експертного опрацювання та укладання Договору між Україною і Російською Федерацією про державний кордон, режим та свободу судноплавства у керченській протоці.
3) організація взаємодії прикордонних служб України і Російської Федерації з метою недопущення прикордонних інцидентів та конфліктних ситуацій в регіоні в умовах незавершеності його договірно-правового оформлення.
Розглядаючи зовнішньополітичні заходи зазначимо, що довготривалий переговорний процес з питань Азово-Керченського врегулювання потребує політичного рішення у форматі Українсько-Російської Міждержавної комісії під головуванням Президентів України і Росії.
Державно-управлінські заходи у внутрішньополітичні сфері:
1) державне прогнозування та підготовка консолідованої позиції компетентних органів державної влади з питань Азово-Керченського врегулювання на переговорах з російською стороною.
2) вжиття комплексних та системних заходів державного управління у сфері охорони державного кордону щодо забезпечення екологічної безпеки, та протидії протиправній діяльності в акваторії.
3) налагодження конструктивної взаємодії в межах державно-владних повноважень між органами державної влади України з метою забезпечення безпеки судноплавства та життєдіяльності в Азово-Керченській акваторії.
4) мінімізація ризиків та загроз можливих наслідків екологічних катастроф та іншої техногенної діяльності в регіоні.
Отже, відсутність лінії розмежування, яка визначає суверенні права України у виключній (морській) економічній зоні не дозволяє ефективно протидіяти протиправній діяльності та забезпечувати безпеку судноплавства в Азово-Керченській акваторії. Поряд з цим, територіальні суперечки і спори-явище цілком закономірне у світовій практиці. Воно обумовлено політичною та економічною доцільністю кожної з держав щодо захисту своїх національних інтересів на державних кордонах. Головне у державному врегулюванні спірних питань на морських кордонах України є чітке дотримання норм міжнародного права учасниками переговорного процесу.
Список використаної літератури:
1. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад.: Ю.П.Сурмін, В.Д.Бакуменко, А.М.Михненко та ін.; за ред. Ю.В.Ковбасюка, В.П.Трощинського, Ю.П.Сурміна. – К.: НАДУ, 2010. – 820 с.
2. Рішення Міжнародного суду ООН від 03.02.09 http://www. ПРАВДА.com.ua
