Пазиніч Ольга Олександрівна
Студентка 4 курсу
Спеціальність «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності»
Інститут менеджменту та фінансів
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД
Сутність трансформаційних перетворень полягає у взаємопов’язаних процесах побудови демократичного суспільства, закріплення державного суверенітету, формування ринкової економіки на засадах різних форм власності унаслідок набуття Україною незалежності. Цей процес переважно керований з боку держави через відповідні уповноважені органи.
Трансформаційні зміни в державному управлінні відображають тенденції макроекономічних змін із формуванням ринкового механізму: механізм ціноутворення, основу якого складає коливання попиту та пропозиції; формування самостійних структурних ланок фінансово-економічних відносин та окремих виробників; розвиток підприємництва; конкуренція на ринку товарів та послуг; функціонування фондового ринку; відсутність безпосереднього втручання держави в діяльність господарських структур; поширення діяльності ринкових відносин на соціальну сферу. Формування ринкової економіки в Україні неможливо без дієвої соціальної політики, що стимулює зростання економіки. Під соціальною політикою можна розуміти діяльність, спрямована на соціальний захист усіх верств населення та розробка ефективної стратегії соціальної політики: законодавче встановлення й забезпечення виконання соціальних зобов’язань держави, гарантування конституційно закріплених соціальних прав громадян та їхню реалізацію в законодавчо встановлених напрямках, сферах і галузях. Соціальної політики охоплює всі сфери економічних відносин у країні: регулювання зайнятості й стимулювання висококваліфікованої та продуктивної праці і, як наслідок, збільшення національного прибутку. 1
Соціальна політика держави має бути єдиною, однак через особливості соціального простору України цю політику роблять неоднорідною – що сформувало нерівномірність соціального простору держави.
Актуальність. У статті розглянуто такі проблеми, як неможливість охопити соціальним захистом усі верстви населення, що зумовлено відсутністю нормативно-законодавчої бази; необхідність соціальних перетворень; проблеми України в галузі соціальної політики й шляхи їхнього подолання. Основна мета статті полягає в тому, щоб проаналізувати соціальні проблеми в Україні й окреслити шляхи їхнього розв’язання.
Наукові дослідження, присвячені питанням розвитку соціальної політики, свідчать про досить ґрунтовну розробку цього питання. Проблемам соціальної політики присвячено праці таких учених: Л. Бевзенко, В. Бакуменко, В. Князєв, О. Скрипник, В. Скуратівський.
Досвід показує, що особливої актуальності набули проблеми безробіття й інфляції. Соціальна захищеність від безробіття реалізується через підготовку кадрів, організацію фонду допомоги безробітним із визначенням обсягу допомоги. Захистом від зростаючої інфляції, що відчутно знижує рівень життя населення, є індексація прибутків, тобто збільшення їхнього номінального обсягу для запобігання зниження реального їхнього рівня. Індексація здійснюється шляхом регулювання номінальної зарплати, прибутків, процентних ставок. Індексація може йти за підвищенням цін або випереджати його.2
Натомість, в Україні зубожіння десятків мільйонів людей, що працюють, пенсіонерів і членів їхніх родин, скорочення внесків у соціальну сферу, зниження народжуваності й середньої тривалості життя, погіршення її якості. Хоча, Україна володіє найбільшим у світі духовним потенціалом, але наша культурна й інтелектуальна спадщина, накопичена працею й талантом десятків поколінь, використовується вкрай неефективно, розкрадається, збіднюється.
Заходи, які мають мати місце з метою подолання такої ситуації наступні: регіональна соціальна політика повинна формуватися виходячи із соціально-економічної доцільності, а не політичних амбіцій. Проблеми регіоналізму не повинні ставати центром сплетіння політики й економіки, при розподілі федеральних податків і субсидій одні регіони накопичують бюджет держави, інші стають головними ”споживачами” його. Наступне, успішне розв’язання поставлених перед суспільством соціальних проблем. При умові чіткого розмежування управлінської діяльності та інституцій з подолання поставлених завдань за напрямками політики з підвищення рівня життя, соціальної підтримки населення; заходи на ринку праці з оптимізації структури зайнятості й скорочення безробіття;формування механізму соціального захисту соціально неблагополучних і соціально вразливих категорій населення, соціального забезпечення непрацездатного населення, підтримка медичної сфери та реформування системи освіти, та ін..3
Для нормального функціонування соціально орієнтованої ринкової економіки й успішного створення ефективного соціально-захисного механізму необхідно негайне прийняття й неухильне запровадження в життя нормативно-законодавчих актів, спрямованих на підвищення зайнятості й забезпечення державою соціальної підтримки населення; надання державної допомоги у створенні й підтримці таких нових, властивих ринковій економіці інститутів, як біржі праці, ринок робочої сили, центри зайнятості й підвищення кваліфікації.
Список використаних джерел:
1. Скуратівський В., Скуратівський А. Правовий вимір діяльності соціальної держави //
Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2007. –
№ 4. – С. 184–192.
2. Бакуменко В., Михненко А., Борисович С. Сучасні моделі-підходи управління
суспільним розвитком // Наук. вісн. акад. муніцип. упр.: Сер. «Управління». Вип. 1
Сучасні проблеми та підходи у муніципальному управлінні / За заг. ред. В. К.
Присяжнюка, В. Д. Бакуменка. – К.: Видав-поліграф. центр Акад. муніцип. упр., 2007. –
193 с.
3. Бабич Л. М., Васечко Л. І. Оптимізаційна модель фінансового механізму соціального
страхування України // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 1. – С. 158–170.
Кузьменко Андрій Володимирович
Вінницький торговельно-економічний інститут
Київського національного торговельно-економічного університету
СУТНІСТЬ ТА НЕОБХІДНІСТЬ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
Постановка проблеми. В даний час комерційні банки на фондовому ринку є досить активними учасниками. Вони виступають емітентами, інвесторами, посередниками та здійснюють іншу професійну діяльність з цінними паперами. Виконуючи роль універсальних фінансових посередників, комерційні банки беруть на себе досить високий рівень інвестиційного, кредитного та інших видів ризику. Разом з тим вони є досить особливими фінансовими установами, оскільки в разі банкрутства одного або декількох банків може відбутися скорочення грошової пропозиції, загострення проблем у платіжній системі та економічна нестабільність у країні. Тому діяльність комерційних банків потребує раціонального державного регулювання.
Актуальність дослідження. У національній економіці основні грошові потоки проходять саме через банківську систему, а тому її роль є досить важливою. При цьому дані грошові потоки можна спрямувати у необхідне інвестиційне русло при раціональній інвестиційній та грошово-кредитній політиці. А тому питання регулювання інвестиційної діяльності комерційних банків є особливо актуальним.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Після розвалу англосаксонської моделі регулювання допуску банків на ринок цінних паперів інтерес до даних суб’єктів фондового ринку збоку вітчизняних та іноземних вчених особливо зріс. Українські науковці у більшій мірі свої дослідження присвячують перспективам розвитку банківської системи як невід’ємної складової фондового ринку. Досить цікавою, на наш погляд, є праця Т.Стечишина, у якій він висвітлює основні проблеми, що гальмують інвестиційну діяльність банків [9]. Цікаві дослідження також провели Л.Конопатська та К. Раєвський, зосередивши свою увагу на регулюванні банківської діяльності в період світової економічної кризи [8]. О.Ф. Андросова та Т.А. Афанасьєва у своїй праці досліджують ефективність впливу державних регуляторів на інвестиційні операції комерційних банків [5]. Державне регулювання банківської діяльності також у своїх працях досліджували Т.В.Грищенко та Е.О. Мехтієв. Проте, механізм державного регулювання інвестиційної діяльності банків залишається недостатньо дослідженим. Оскільки так і не визначено межу, за якою регулювання банківської діяльності стає надмірним і перетворюється на фактор стримування розвитку конкуренції.
Мета дослідження: з’ясування ролі держави у регулюванні діяльності комерційних банків на фондовому ринку та розкриття основних методів державного впливу на їх інвестиційну діяльність.
Основними цілями роботи є визначення особливостей діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів, розкриття важливості державного механізму регулювання даної діяльності та дослідження його ефективності в даний час.
Викладення основного матеріалу. Роль комерційних банків на ринку цінних паперів у різних країн неоднакова. Вона залежить від національного законодавства, традицій та історії формування фондового ринку кожної країни. Так найбільш активну діяльність на національному ринку цінних паперів проводять комерційні банки у Німеччині, тоді як у США та Японії їх роль законодавчо обмежена.
В Україні комерційні банки є повноправними учасниками ринку цінних паперів. Згідно національного законодавства вони мають право: емітувати власні цінні папери, інвестувати кошти у статутні фонди та акції інших суб’єктів ринку, здійснювати купівлю-продаж цінних паперів, проводити операції з державними цінними паперами, займатись депозитарною діяльністю, надавати посередницькі й консультаційні послуги та інше [1]. Таким чином комерційні банки є важливими учасниками вітчизняного фондового ринку, але при цьому на них лягає великий рівень соціально-економічного ризику, як уже зазначалось вище. Саме тому їх діяльність має жорсткіше регулюватись державою, ніж діяльність інших учасників фондового ринку.
Основною метою державного регулювання банків на ринку цінних паперів є забезпечення їх ефективної діяльності та захист інтересів вкладників. Крім того механізм державного регулювання покликаний здійснювати превентивні заходи задля попередження системних криз та стимулювати комерційні банки до активної інвестиційної діяльності. Таким чином держава має виступати для банків партнером, готовим розділити з ними інвестиційні, кредитні та інші ризики. Слід відзначити і те, що професійні учасники фондового ринку, в тому числі і комерційні банки, є об’єктом інтересів іноземних інвесторів. Тому державне регулювання банківської діяльності повинно оптимізувати рух іноземних інвестицій.
Державне регулювання діяльності банків на ринку цінних паперів здійснюють Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, Міністерство фінансів та інші державні органи. Провідне місце серед даних суб’єктів належить НБУ, який здійснює адміністративне та індикативне регулювання банківської діяльності. До першої форми регулювання відноситься: ліцензування, реєстрація, встановлення вимог та обмежень, застосування санкцій та нагляд; до другої – встановлення обов’язкових економічних нормативів, визначення норм обов’язкових резервів, рефінансування банків, здійснення операцій з цінними паперами на відкритому ринку та інше [1]. При чому за ринкової економіки саме індикативні інструменти займають головну роль у державному механізмі регулювання банківської діяльності, оскільки є більш ефективними. При регулюванні діяльності банків на фондовому ринку серед даних інструментів слід відмітити насамперед встановлення обов’язкових економічних нормативів та визначення норм обов’язкових резервів.
Економічні нормативи є по суті «вбудованими» обмеженнями банківської діяльності. Вони встановлюються інструкцією «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженою постановою НБУ. Дані нормативи були створені на основі «Міжнародної конвергенції щодо вимірювання та вимог до капіталу» або коротко «Базель І». Цю концепцію розробив Базельський комітет з питань банківського нагляду. Її основною ідеєю була стандартизація регулятивних положень за принципом — «однаковий ризик, однакові правила, однаковий капітал».
«Базель І» зазнав швидкого поширення, проте не виправдав покладених на нього надій, так як був гостро розкритикований. Головним недоліком «Базель І» було стандартизація ризику для певної групи контрагентів, рівень якого часто не відповідав реальному рівню ризику конкретного контрагента. Тому до даної концепції періодично вносились поправки, проте вони так і не змогли вирішити всіх виявлених помилок. Тому згодом була розроблена концепція «Базель ІІ», яка теж уже встигла на практиці показати свої недоліки. Проте, Україна ще не готова до впровадження стандартів «Базель ІІ». Насамперед неготове вітчизняне законодавство та рівень розвитку банківської системи. Отже, основні принципи регулювання банківської діяльності в Україні базуються на «Базель І», за винятком поправки щодо включення ринкових ризиків від 1996 року.
Більшість економічних нормативів розраховуються на основі регулятивного капіталу. Дане поняття впроваджується концепцією «Базель І» і його основним призначенням є покриття наслідків різноманітних ризиків. Згідно Інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» регулятивний капітал складається з основного (фактично сплачений зареєстрований статутний капітал та розкриті резерви) та додаткового капіталу (резерви під стандартну заборгованість інших банків та клієнтів за кредитними операціями банків, результат переоцінки основних засобів, прибуток поточного року та субординований капітал) [3]. Із суми основного та додаткового капіталів здійснюють певні відрахування.
Серед економічних нормативів, встановлених НБУ, діяльність комерційних банків на фондовому ринку регулюється насамперед нормативами інвестування (Н11, Н12). Метою запровадження даних нормативів є обмеження інвестиційного ризику. Він з’являється при вкладені коштів банком в акції, паї, частки та інвестиційні сертифікати іншої юридичної особи. Норматив Н11 розраховується окремо для кожної установи, в яку банк здійснює інвестування (визначається відношенням суми коштів, інвестованих у дану установу до регулятивного капіталу банку), а Н12 – для загальної суми інвестування (визначається відношенням загальної суми коштів інвестування до регулятивного капіталу банку). Нормативне значення першого показника встановлене НБУ на рівні 15%, а другого – 60% [3]. Тому банки не можуть розміщувати кошти у великому розмірі у цінних паперах одного емітента, а також загальна сума їх інвестування не може перевищувати 60% регулятивного капіталу.
Комерційні банки не проводять занадто ризикованих операцій в більшій мірі не через обмеженість економічними нормативами, а через власне усвідомлення високого ступеня ризику понесення збитків. Так за даними НБУ у 2010 середній показник Н11 для комерційних банків становив 0,06%, а Н12 – близько 3%. Ці дані показують, що комерційні банки навіть не наближаються до максимальних значень даних нормативів. Таким чином, нормативи інвестування майже не впливають на діяльність банків, а є більше превентивним засобом. Все це через те, що дані нормативи не адаптовані до вітчизняної банківської системи. Вони мають бути динамічними і реагувати на події на ринку. А сучасна практика показує, що нормативи інвестування фактично ніяким чином не регулюють діяльність комерційних банків.
Проте, не лише нормативи інвестування покликані впливати на операції банків на фондовому ринку. НБУ застосовує й інші економічні нормативи, які «непрямо» обмежують банківські інвестиції. Зокрема при розрахунку нормативу Н2 (адекватність регулятивного капіталу) інвестиції банків у цінні папери відносяться до найризикованіших активів, ступінь ризику яких 100%. Через це зростають вимоги до розміру банківського капіталу. Цінні папери у формуванні інших економічних нормативів теж приймають опосередковану участь, зокрема у визначенні нормативів ліквідності та кредитного ризику.
Крім економічних нормативів важливим індикативним методом є встановлення норм обов’язкових резервів. Метою даного методу є захист від негативних наслідків інвестиційного ризику та підтримання постійної платоспроможності банку. Резерви поділяються на дві групи: первинні та вторинні. Першу групу формують високоліквідні активи (кошти на кореспондентських рахунках в НБУ та інших банках), щоб при потребі можна було швидко розрахуватись по зобов’язаннях; другу – активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою. Основою вторинних резервів комерційних банків виступають короткострокові державні цінні папери, через їх високий рівень ліквідності та низький рівень ризику. Таким чином повне і своєчасне виконання державою своїх зобов’язань по борговим цінним паперам є важливою умовою стабільності банківської системи.
У загальній сумі резервів комерційні банки зобов’язані виділяти частину на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. З даними НБУ до світової фінансової кризи середня частка таких резервів була досить незначною: 2,16 % від загальної суми в 2006 р., 0,88 % – у 2008 р. Однак у 2009 році відбулося суттєве зменшення ринкової вартості цінних паперів, що спонукало комерційні банки до збільшення резервів під знецінення цінних паперів, частка яких у загальній сумі резервів зросла майже у два рази у порівнянні з 2008 роком.
Створення резервів комерційними банками на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами регулюється Положенням «Про порядок формування резерву під операції банків України з цінними паперами», затвердженим Постановою НБУ. Згідно даного Положення, сума резерву визначається окремо для кожного портфеля і залежить від виду цінного паперу та методу визначення його балансової вартості. Проте велике значення при цьому відіграє ступінь ризику фінансового інструменту. Зокрема згідно даного Положення ступінь ризику державних боргових цінних паперів рівний нулю, через це дані інструменти банки використовують при формуванні вторинних резервів, як уже зазначалось вище.
Велика роль при визначенні ступеня ризику цінного папера відводиться рейтинговим агентствам. Вони надають рейтингові оцінки емітентів та фінансових інструментів і цим самим допомагають банкам уточнити значення показника ризику. В Україні надавати рейтингові оцінки мають право виключно уповноважені рейтингові агентства та міжнародні рейтингові агентства визнанні ДКЦПФР. У Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів України» зазначено, що юридична особа включається до Державного реєстру уповноважених рейтингових агентств за результатами конкурсного відбору [2]. Досить довгий період на фондовому ринку України діяло лише одне національне рейтингове агентство – ТОВ «Кредит-Рейтинг», але у минулому році ДКЦПФР нарешті включило до Державного реєстру уповноважених рейтингових агентств ще три агентства: ТОВ «Рейтингове агентство «ІВІ – Рейтинг», ТОВ «РЮРІК» та ТОВ «Рейтингове агентство «Експерт-Рейтинг». Щодо міжнародних рейтингових агентств, то в Україні діють: Fitch Ratings (Велика Британія, США), Moody's Investors Service (США) та Standard and Poor's (США). Вони надають оцінки фінансових інструментів за своєю шкалою, що відрізняється від Національної.
Згідно національного законодавства обов’язковій рейтинговій оцінці підпадає не велика частина емісійних цінних паперів. Проте державні цінні папери, акції, цінні папери недиверсифікованих ІСІ, цінні папери емітованих Державною іпотечною установою не підлягають обов’язковому рейтингуванню. Таким чином, рейтингова система України досить довго складалась лише з одного національного рейтингового агентства. На сьогодні вона потребує вдосконалення національного законодавства, з паралельним його узгодженням із міжнародними стандартами.
Додаткові вимоги, які ставлять перед банками економічні нормативи та інші інструменти регулювання, не лише сприяють зниженню ризику, а й тягнуть за собою деякі негативні наслідки. Одним з таких наслідків є те, що підвищений рівень регулювання інвестиційної діяльності комерційних банків зменшує їх конкурентоспроможність у порівнянні з іншими учасниками фондового ринку. Зокрема, банки мають право здійснювати інвестиції лише на підставі письмового дозволу НБУ, без дозволу – лише у разі, якщо: інвестиції у будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 % регулятивного капіталу банку; юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність з надання фінансових послуг; регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановлених нормативно-правовими актами НБУ. Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників [1].
Висновки. Комерційні банки, як особливі учасники фондового ринку підлягають високому рівню соціально-економічного ризику. Зменшити негативні наслідки від нього покликане державне регулювання, яке таким чином має бути жорсткішим ніж для інших суб’єктів ринку цінних паперів. Головною причиною цього є те, що економічна нестабільність банківської системи може призвести до кризи у всій національній економіці. Саме тому додаткові регулятивні вимоги НБУ цілком є виправданими. Розроблені вони на основі концепції «Базель І». Але більшість економічно розвинутих країн від даної концепції уже відмовились через її недосконалість. Крім того інвестиційні нормативи розроблені на основі даної концепції майже не впливають на діяльність банків на фондовому ринку, так як не адаптовані до вітчизняних економічних умов. Разом з тим додаткові обмеження призводять до зменшення рівня конкурентоспроможності комерційних банків у порівнянні з іншими учасникам ринку цінних паперів. При регулюванні негативних наслідків ризику важливу роль здійснюють рейтингові агентства, інформацію яких щодо фінансових інструментів та учасників ринку комерційні банки використовують при визначенні суми резервів. Але в Україні рейтингова система погано розвинута і потребує вдосконалення. Отже, державне регулювання має бути жорстким і водночас надавати певну економічну свободу банкам. На жаль, механізм державного регулювання такого рівня не лише не вдається створити в Україні, а й міжнародні організації поки не змогли розробити концепцію його побудови.
Література:
1. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7.12.2000р. №2121-III.
2. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від 30.10.1996р. № 448/96-ВР.
3. Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні: Постанова НБУ від 28.08.2001р. №368.
4. Про затвердження Положення про порядок формування резерву під операції банків України з цінними паперами: Постанова НБУ від 02.02.2007р. № 31.
5. Андросова О.Ф. Інвестиційні операції банків України з цінними паперами / О.Ф. Андросова, Т.А. Афанасьєва // економічний простір. – 2008. – №19. – с. 170-180.
6. Грищенко Т.В. Економіко-правові засади діяльності банків на ринку цінних паперів / Т.В. Грищенко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2006. – №90. с. 13-15.
7. Мехтієв Е.О. Державне регулювання інвестиційної діяльності банків / Е.О. Мехтієв // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – №24. – с. 16-18.
8. Раєвський К. Деякі питання регулювання банківської діяльності в період світової економічної кризи / К. Раєвський, Л. Конопатська // Вісник НБУ. – 2010. - №2. – с. 22-27.
9. Стечишин Т. Банки як інституційні учасники фондового ринку. / Т.Стечишин // Наука молода. – 2007. – №7. – с. 60-65.
